МОСКОВСЬКО-КОЗАЦЬКІ СТОСУНКИ ДОБИ РУЇН? ЧОМУ СТОРОНИ НЕ РОЗУМІЛИ ОДНА ОДНУ?

Зі смертю Богдана Хмельницького скінчилася ціла історична епоха в житті України, та й не лише України, а й багатьох сусідніх і віддалених європейських країн. Адже в ту епоху будь-які досягнення чи домовленості пов'язувалися передусім з певною особою. Авторитет Хмельницького був настільки великий, що його смерть не могла, попри дію всіх об'єктивних законів, не відбитися на всьому майбутті України. Cмерть Хмельницького пов'язується з початком великого лиха, що насунулося на Україну й недаремно дістало таку страшну назву — «Руїна», яка була визнана й ученим світом як наукове визначення.

Поступово практична діяльність Юрія Хмельницького на такій високій і відповідальній посаді спонукала козацьку раду на перегляд свого рішення. 25 жовтня того ж 1657 року гетьманом був обраний Іван Виговський — генеральний писар за Богдана Хмельницького. Під орудою гетьмана Виговський пройшов хорошу дипломатичну школу, виявивши при цьому блискучі здібності. Саме за його безпосередньою участю розроблялися документи, яким судилося відіграти вирішальну роль у історичній долі України.

Про увагу до зовнішньополітичної позиції України й можливих її змін свідчить те, що на вибори Виговського гетьманом прибули посли від Швеції, Польщі, Австрії, Туреччини, Криму, Семигороду, Молдови й Волощини — головних дипломатичних партнерів України. Під час ради щодо виборів Виговського був остаточно оформлений союзний договір зі Швецією. Король Карл-Густав X зобов'язувався домогтися визнання Польщею незалежності України, приєднання до неї всіх західноукраїнських земель і посування кордонів Української держави до Пруссії. Від Литви до України мали відійти Берестейське й Новгородське воєводства аж до річки Березини. Україна поновила союз з Туреччиною й Кримом. З Польщею було укладене перемир'я. До Москви вирушило посольство з проханням підтвердити договір 1654 року. На основі Переяславської угоди Москву ставили до відома про обрання нового гетьмана.

Проте Швеція, зайнята власними справами та війною З Данією, не виконала обіцянок. До замирення України з Польщею закликав Україну курфюрст Бранденбурзький. А Польща, зі свого боку, зі шкіри лізла, аби повернути собі Україну, якій обіцяла якнайширшу автономію, майже самостійність при мінімальному, практично номінальному зв'язку України з Польщею.

На цей час царським агентам вдалося вбити клин між гетьманом і запорожцями. До Москви зі взаємними скаргами прибували то запорізькі, то гетьманські посли, а цар від задоволення потирав руки. Він навіть погодився стати арбітром, налагоджуючи порозуміння між гетьманом і Запоріжжям. Москва нав'язала козакам нову раду для виборів гетьмана й відрядила на неї свого представника. Але рада, попри всі внутрішні незгоди, одноголосно підтвердила обрання Виговського гетьманом. Проте й Виговський змушений був дати Москві великі аванси. Він підтвердив принципову згоду на по-садження московських воєвод у стратегічно важливих містах України — Переяславі, Ніжині й Чернігові, а також обіцяв передати Москві південну Білорусь зі Старим Биховом. А найголовніше — зобов'язався припинити зносини зі Швецією.



В історії повстання проти Виговського полтавського полковника Мартина Пушкаря та запорізького кошового Якова Барабаша настільки чітко було видно московську підтримку, що Виговський вкотре задумався над пошуками іншого зовнішньополітичного партнера або іншого протектора.
І українське суспільство розкололося. Старшина й сам Виговський знову звернули свої погляди до Польщі. Польща, на той час знесилена та ослаблена безперервними війнами, мала повну шляхетську свободу, що так імпонувало старшині, й високий рівень розвитку політичного життя. Передові діячі того часу не могли не помічати, що з Москви йде зовсім інше. Вони бачили, що московська політика спрямована на повільне обмеження всіх державних прав України, на перетворення її на звичайну провінцію Московського царства. Як зазначає Д. Дорошенко, українська старшина зі страхом придивлялася до суворого московського абсолютизму, до грубих і жорстоких московських звичаїв, до московської нетерпимості й релігійного фанатизму. Чи бути вільним, незалежним шляхтичем, одне слово якого блокувало прийняття рішення в сеймі, чи називатися й насправді бути царським «холопом», як іменували себе навіть найродовитіші піддані царя, — для української верхівки було далеко не байдуже.

Але по-іншому ставилися до цих процесів звичайні козаки й селяни. Вони боялися, що разом із союзом з Польщею повернуться національно-релігійні утиски й панщина. Тому повернення до державної злуки з Польщею в широких верствах українського народу було дуже непопулярним. З докорінних розбіжностей в інтересах різних прошарків суспільства і розпочалася справжня трагедія України, поглибивши прірву між масою козаків та селян і старшиною, що врешті-решт і призвело до «руїни».



В цей неспокійний час особливого значення набуває Гадяцький договір. Він був укладений 16 вересня 1658 року в Гадячі (нині районний центр Полтавської області).

Гадяцький договір проголошував унію України з Польщею та Литвою. Нове утворення мало бути федерацією трьох самостійних держав. Україна в межах Київського, Чернігівського та Брацлавського воєводств ставала вільною й незалежною державою під назвою «Великого князівства Руського». Король обирався один на всі три держави. На перший погляд здається неможливим, але за трактатом, коли б Московія дійшла згоди з Польщею, то могла б бути прийнята четвертим членом слов'янської федерації.

Найвища законодавча влада в майбутній державі мала належати національним зборам депутатів усіх рівнів, від усіх земель. Виконавча влада у Великому князівстві Руському належала гетьманові, який обирався довічно й затверджувався королем. Гетьман входив до польського сейму, звичайно ж, з правом вирішального голосу. Нова українська держава діставала найвищий судовий трибунал з діловодством українською мовою, свої фінанси, свою монету й власну армію. Щороку 100 козаків від кожного полку могли отримувати шляхетство. При цьому польським військам заборонялося проникати в Наддніпрянщину.

Важливою була стаття щодо релігії. Унія мала бути скасована в усіх трьох державах. Православна ж віра зрівнювалася в правах з римо-католицькою.

Плани в галузі освіти сягали заснування в Україні двох університетів. Київська академія діставала рівні права з відомою Краківською. Трактат давав змогу створювати в Україні колегії, гімназії з латинською або грецькою мовами навчання, різні школи й друкарні. Вводилася повна свобода слова й друку.

Такий унікальний на той час документ був прийнятий після тривалих дебатів. Українські делегати домагалися, аби до трактату було включене положення про входження до Великого князівства Руського всіх західноукраїнських земель, тобто Белзького, Волинського й Подільського воєводств, але підтримки не знайшли. Довелося погодитися з поміркованішими умовами.

У відповідь на Гадяцький трактат цар Олексій Михайлович звернувся з грамотою до українського народу, в якій проголошував Виговського зрадником і закликав до непокори гетьманові. У свою чергу гетьман надіслав до всіх європейських дворів маніфест, де сповіщав про розрив з Москвою та про причини цього розриву. В маніфесті зазначалося, що задля оборони святої церкви й прадідівської свободи «ввійшли ми в союз із татарами, з пресвітлою королевою шведською Христиною, а потім із пресвітлим королем Карлом-Ґуставом, і всім їм додержували вірність непорушно. І Польщі не дали ми ніколи причини нарушити договори, але всім додержали свято нашу вірність, умови й союзи. І не з інших мотивів прийняли ми протекторат великого князя московського, як тільки щоб, за Божою поміччю, нашу свободу, кров'ю здобуту й освячену, могли заховати й по смерті передати потомкам нашим».

Далі в маніфесті говорилося, що московський цар не виконав своїх обіцянок. Завоювавши козацькою зброєю Литву, розпочав переговори з Польщею попри інтереси України (безпосередній наслідок Віленської угоди 1656 року), розв'язав війну із союзницею України Швецією, поставив гарнізон у Києві, задумав зовсім знищити Білорусь та Україну, почав сіяти чвари, підтримувати бунти проти гетьмана й наступати на Україну озброєною силою.

А сила ця, 100-тисячна московська армія, весною 1659 року розпочала наступ на Україну. Виговський, скориставшись правом мати наймане військо (за Гадяцьким договором), почав брати до себе на службу поляків, німців, волохів. Тисячами вступали до української армії серби. Прийшли на допомогу татари, корпус польського війська. Ці досвідчені воїни влітку того ж 1659 року в кривавому бою під Конотопом вщент розгромили блискуче російське військо. Москва залишилася без прикриття, і цар навіть виношував плани втечі за Волгу. На прохання командування московського війська при-миритися гетьман відповів згодою.

Тим часом сейм у Варшаві ратифікував Гадяцький трактат. Найбільшу дискусію викликало питання про скасування унії. Довго сперечалися довкола нього й прийняли розумне рішення про загальну свободу віри. Всі члени сейму й делегати від української сторони взаємно присягнули на Гадяцьку унію. Здавалося б, відкривається нова ера в житті народів Східної Європи. Але не так сталося, як бажалося.

Народні маси, налякані можливим поверненням під Польщу, підтримали повстання московської партії проти Виговського.
Відбулися дві козачі ради, на яких звинувачували гетьмана й прихильників Гадяцької унії в тому, що за шляхетські привілеї вони продали козацьку свободу. Делегатів на сейм у Варшаві, Сулиму й Верещаку, не давши сказати й слова, зарубали на місці. На другій раді Виговського позбавили посади та обрали гетьманом Юрія Хмельницького.

Микола Костомаров з цього приводу констатував: «Так сумно скінчилося гетьманство Виговського, а з ним скінчилося й Велике князівство Руське. Українці показали, що вони не в стані зрозуміти й оцінити цей продукт голів, які стояли вище від рівня цілого народу».

За Юрія Хмельницького започаткувалася сумна траиція: при приході гетьмана до влади складати з московським царем спеціальні статті. Вони мали характер міжнародних угод, міждержавних документів. Під натиском московського війська 17 жовтня 1659 року в тому ж Переяславі Ю. Хмельницький змушений був підписати нову Переяславську угоду, яка мала визначити принципи відносин України й Московської держави.

Умови, нав'язані московськими урядовцями, були ганебні. Тепер уже йшлося не про протекторат Москви над Україною при практичній рівності сторін, а про підданство України московському цареві. Заборонялося обирати гетьмана без дозволу царя, вести самостійні воєнні дії. Московські гарнізони мали знаходитися у Києві, Ніжині, Переяславі, Брацлаві й Умані, утримувати їх повинне було місцеве населення.

Українські війська виводилися з Білорусі. Москві поверталися всі трофеї, взяті під Конотопом, здійснювався обмін полоненими, усувалися зі своїх посад полковники, яким вдалося розбити московське військо. Запроваджувалася смертна кара особам, які виступали проти Москви. Цим громадяни України позбавлялися судового імунітету і прирівнювалися до царських підданих. Родина Виговського (сам він утік до Польщі) мала бути видана цареві.

Козацьке керівництво спробувало пом'якшити умови такої немилосердної капітуляції. Але місія полковника Петра Дорошенка до Москви успіху не мала. Проте за спиною гетьмана були роздані царські грамоти й милості, особливо Ніжину.

Москва намагалася будь-що зірвати Гадяцьку унію й заради цього влітку 1660 року навіть пішла на війну з Польщею. Вона вже мала всі ознаки громадянської війни, бо на боці Московії виступав Юрій Хмельницький з козаками, а на боці Польщі — Іван Виговський теж з козаками. Поляки перемагали, Хмельницький мляво боронився. Умови укладеного на полі бою Чуднівського мирного договору повторювали в головних рисах Гадяцький трактат, але вже не йшлося про окреме Велике князівство Руське. Україна одержувала лише автономію з гетьманом на чолі. Залишені напризволяще московити зазнали страшної поразки.

Внаслідок цих подій Україна фактично була розділена на дві половини, які боролися між собою: одна на боці Московської держави, інша — Польщі. А коли обидві частини України одержали окремих гетьманів, ця розділеність набула нібито офіційного статусу.

Дуже добре охарактеризував цей період М. Костомаров. Він писав: «Українська справа явно гинула. Невдача за невдачею знищила надії, й люди позбулися віри в свою справу, в свою мету. Виникла думка, що тої мети взагалі не можна досягти. Через те зникала воля й терпеливість, слабшала любов до рідного краю, до громадського добра. Патріотичні вчинки й жертви показувалися даремними. Особисті приватні інтереси переважали всі чесні й патріотичні пориви. Своє власне хатнє лихо для кожного ставало непомірно тяжким.»

Серед цієї історичної пітьми проступає світлий образ правобережного гетьмана Петра Дорошенка. Він не випадкова постать на козацькому небосхилі: його дід Михайло був гетьманом. На початку свого гетьманування Петро Дорошенко мусив кланятися полякам, бо на його території в Чигирині, Корсуні, Білій Церкві та інших містах стояли польські гарнізони, а в нього самого була заледве якась тисяча козаків. Тому він сидів на двох стільцях — визнавав над собою владу польського короля й одночасно протекторат кримського хана.

Тим часом його лівобережний візаві Брюховецький 1665 року здійснив на чолі посольства з 500 чоловік візит до Москви. Від самого гетьмана вийшли пропозиції щодо дальшого покріпачення України, які з радістю зустріли в Москві. Чи не найпершим проханням Брюховецького було: одружити його з якоюсь московською дівкою. Йому відразу ж запропонували свого роду династичний шлюб з дочкою князя Долгорукого, що й було пишно відсвятковано. Далі гетьман просив надати йому маєтність поближче до московського кордону, йому й дарували на вічне користування Шептаківську волость на північній Чернігівщині.

Вже перший пункт Московських статей визнавав українські землі володінням царів. Брюховецький запропонував збирати податки в Україні з міщан і селян безпосередньо до царської скарбниці, куди долучити й усі митні збори й доходи від продажу горілки тощо. Воєводи дістали додаткові права на втручання до управлінських, військових і фінансових справ України.

Але особливо небезпечним для України було прохання гетьмана про розміщення московських військ з воєводами в стратегічно важливих містах — Києві, Чернігові, Переяславі, Каневі, Ніжині, Полтаві, Новгород-Сіверському, Кременчуці, Кодаку, Острі. Воєводам мали бути непідсудними тільки козаки, а селяни підлягали їхньому судочинству. Магдебурзьке право підтверджувалося містам Києву, Переяславу, Ніжину, Каневу, Чернігову, Почепу, Гадячу, Стародубу, Козельцю, Остру.

Сам гетьман отримував титул боярина, тобто царського «холопа». Все це було викладене в письмових статтях і підтверджувалося царською грамотою від 11 грудня 1665 року.

Обкарнання автономії України на пропозицію самих же козацьких старшин викликало страшенне обурення серед простих козаків і селян. На політичну арену дедалі більше виходив правобережний гетьман Петро Дорошенко. Він поставив своїм головним завданням об'єднати обидві частини поділеної України з допомогою Кримського ханства й Туреччини. Не бачачи надійних союзників, Дорошенко прагнув створити з Кримом військову коаліцію, а з Портою — укласти угоду про політичний протекторат над Україною.

Але в ці події втручаються ті країни, проти яких були спрямовані Дорошенкові плани. 13 січня 1667 року в с. Андрусові між Польщею та Московською державою укладається перемир'я на 13 років. Його умови не лише повністю ігнорували інтереси України, а й закладали вирішення чужих їй інтересів за її ж рахунок. Україна офіційно поділялася на дві частини між двома державами. Лівобережжя залишалося у складі Московської держави, Правобережжя (крім Києва) відходило до Польщі. Київ передавався в московське володіння на два роки, а потім мав перейти до Польщі. Запоріжжя перебувало під спільним протекторатом Польщі й Московії. Умови цього перемир'я обабіч Дніпра зустріли з обуренням.

Дорошенко з допомогою кримського хана розпочав бойові дії проти поляків. Кампанія загалом складалася на його користь, але в цей час Іван Сірко, який не визнавав Дорошенка гетьманом, напав на північний Крим. Після цього татари занервували й уклали сепаратну угоду з поляками, примусивши те ж саме зробити й Дорошенка. Основною умовою миру було зобов'язання гетьмана разом з усім Військом Запорізьким визнати підданство польського короля й не шукати ніяких інших протекцій.

Змінив свою тактику й Брюховецький, побачивши, що проти нього піднімається потужне повстання. На скликаній ним козацькій раді було вирішено вигнати царських воєвод і віддатися під протекторат турецького султана. До виступу проти Москви Брюховецький закликав і донських козаків. Московські гарнізони частково були знищені, частково здалися. І тільки в Києві, Чернігові й Ніжині вони втрималися. Переговори з Портою завершились одержанням султанської грамоти з обіцянкою протекції.

Брюховецький розпочав бойові дії проти Москви. Дорошенко не міг змиритися з тим, що лівобережний гетьман веде таку непослідовну політику стосовно можливого об'єднання України, й пішов проти нього. При зіткненні двох козацьких загонів колишні прихильники самі вбили Брюховецького й проголосили Дорошенка гетьманом Правобережної і Лівобережної України.

Це був найвищий тріумф Дорошенка. Його портрети продавалися в Парижі, Лондоні, Гамбурзі. Деякий час генеральним писарем у Дорошенка був закинутий на Правобережжя історичною долею Іван Мазепа. Він продемонстрував вроджений дипломатичний хист. У цей період сам французький король Людовік XIV намагався через свого варшавського посла встановити контакти з Дорошенком, прагнучи отримати корпус козаків для боротьби з віденським цісарем.

Московський уряд не міг змиритися з таким зростанням популярності Дорошенка. Боячись цього, він почав з гетьманом дипломатичні зносини. Але Дорошенко висував вимогу визнання протекторату Москви за умов, що під його рукою буде вся Україна — з Перемишлем, Галичем, Ярославом, Львовом, Володимиром. Тому московські посли настирливо пропонували гетьманові дотримуватися умов Андрусівської угоди — залишатися в підданстві короля й не приятелювати з бусурманами.

Москва докладала всіх зусиль, щоб знову розколоти Україну. її агенти активізували діяльність московської партії на території України й домоглися обрання лівобережним гетьманом Демка Многогрішного. Після цього між новим гетьманом і московським урядом були складені так звані Глухівські статті з 27 пунктів. Загалом вони нагадували статті Хмельницького, але зі значним обмеженням української автономії. Права й вольності козацькі зберігалися, Але московські воєводи залишилися в Києві, Чернігові, Ніжині, Переяславі, хоча їх і позбавили права втручатися до місцевого управління. Гетьманська адміністрація сама мала збирати податки до царської скарбниці. Українцям було суворо заборонено возити до Московії на продаж горілку й тютюн, де була встановлена на ці товари державна монополія.

Реєстрових козаків мало бути 30 тисяч. До них долучався ще й особливий полк з 1000 козаків з поліційними функціями — здійснення охорони та придушення всіляких бунтів. Лівобережному гетьманові категорично заборонялося підтримувати зносини з іншими державами.

Дорошенко не ворогував з Многогрішним, що не подобалося Москві. Між обома гетьманами існували навіть своєрідні дипломатичні зносини. Проте Дорошенко продовжував чітко орієнтуватися на Туреччину, Козацька рада розробила статті із 14 пунктів про турецький протекторат над Україною. Загалом Порта зустріла їх прихильно, але не поспішала реалізовувати, ведучи складну політичну гру.

Тоді Дорошенко знову звернувся до Польщі, прагнучи домогтися повної автономії України в дусі Гадяцького трактату 1658 року. Але поляки відбулися «самими лише компліментами». Вони воліли укласти набагато вигідніші для себе угоди з Дорошенковим конкурентом Ханенком, якого Польща визнавала гетьманом Правобережної України, Для Дорошенка це означало остаточний розрив з Польщею, зате підняло його престиж серед козаків, що похитнувся після переорієнтування на Туреччину.

Дорошенко почав збирати коаліцію проти Польщі, За прикладом Хмельницького він послав листа до Бранденбурзького курфюрста, але лист потрапив до поляків. Дорошенко звернувся за допомогою до Москви, до Многогрішного, навіть до Степана Разіна. Допомогу ж подали тільки Туреччина та Крим. І навесні 1672 року між Правобережною Україною, Туреччиною, Кримом і Польщею вибухнула війна. Антипольська коаліція, маючи переважаючі сили, перемогла, й восени того ж року під Бучачем було укладено мир, За його умовами Польща зреклася своїх прав на Поділля, яке перетворювалося на турецьку провінцію, і на козацьку Україну, яка ставала самостійною державою під протекторатом султана. Польща виводила свої гарнізони з правобережних фортець і щорічно мусила виплачувати солідну контрибуцію.

На цей час на Лівобережжі стався переворот. Старшина заарештувала Многогрішного й видала москови-там, які в кайданах відправили його до Москви, а потім слід його згубився в безмежному Сибіру. Старшина ж послала до Москви делегацію, якій наказала домогтися того, щоби гетьманові остаточно було заборонено підтримувати зносини з іншими державами. Висувалися й інші прохання, спрямовані на посилення влади старшини й реальне обмеження козацької автономії. Гетьманом був обраний Іван Самойлович, який у 10 Конотопських статтях загалом доповнив відомі вже Глухівські.

У своїй зовнішній політиці Самойлович вороже ставився до Польщі, виступав за порозуміння з Кримом і Туреччиною, прагнув відібрати правий берег Дніпра у Дорошенка та об'єднати його з лівим під особистим керівництвом. Бучацький договір був сприйнятий Москвою як відмова Польщі від прав на Правобережжя. Тому Москва почала переговори з Дорошенком про підданство цареві, погрожуючи на випадок відмови війною. Дорошенко зайняв очікувальну позицію.

Союз Дорошенка з турками не привів ні до чого хорошого. У своїй боротьбі з Польщею турки, ведучи основні дії на українській території, так спустошили Правобережжя, що воно перетворилося на пустелю, а Дорошенка стали проклинати люди. До того ж турки розпочали переговори з поляками, не допустивши на них Дорошенкових представників. І гетьман прийняв рішення остаточно порвати з турецько-татарськими союзниками. Загальна зневіра й недовіра до нього особисто спонукали Дорошенка до надзвичайного акту. Він склав булаву, Сірко прийняв від нього присягу на вірність цареві. Дорошенко відіслав до Москви ознаки своєї влади: гетьманські клейноди, прапори й турецькі санджаки. А сам 1676 року пішов на почесне заслання до Москви, де ще 22 роки прожив у подарованому йому селі Ярополча Волоколамського повіту, що під Москвою. Так закінчив свою сторінку боротьби за об'єднання України цей славетний патріот своєї Батьківщини, якого більшість істориків не картає за протурецьку позицію, вважаючи цей крок гетьмана лише способом вибороти державну самостійність України.

Порта вивела на політичну арену Юрія Хмельницького, якого 1677 року проголосила «князем малоросійської України». З цим не могла змиритися Москва. Розпочалися затяжні бої, під час яких усі учасники — Московія, Польща, Туреччина, Крим — взаємно виснажували свої сили. Тому вони охоче пішли на переговори. Польща за умовами миру з турками зреклася Поділля й Правобережної України, за винятком північної Київщини, особливо Білої Церкви й Паволочі. Московія з Польщею 1678 року уклали між собою Андрусівський договір, за яким Київ залишався за Москвою. Зате Польщі відходила частина Вітебщини й вона ж отримувала викуп у сумі 200 тисяч карбованців. Московія з Кримом 1681 року уклали в Бахчисараї перемир'я на 20 років. Упродовж цього періоду заборонялося заселяти простори між Бугом і Дністром, тобто всю південну й середню Київщину. Цей регіон мав залишатися безлюдним і нейтральним. Знову угода укладалася за рахунок України, бо безлюдна земля довго могла приходити в себе.

Турки не витримали неприхованої патології в поведінці свого протеже Ю. Хмельницького й стратили його в Кам'янці 1681 року. Після цього вони віддали Правобережну Україну в управління молдовському господареві Івану Дуці. Склалося так, що ніхто з недавніх учасників переговорів не поспішав виконувати умови укладених угод. Польща не припиняла прикордонних боїв з турками й поступово витіснила їх із Поділля. Попри всі заборони почалося залюднення Поділля й Київщини. Діяльний польський король Ян Собеський навіть почав відновлювати там козаччину. 1683 року 5 тисяч козаків допомагали королеві визволяти від турецької облоги Відень. Але поляки дуже були зацікавлені в підписанні «вічного миру» з Москвою. Ще 1683 року вони почали переговори з цього приводу в тому ж Андрусові. Цьому всіма силами опинався Самойлович. Він побоювався, що укладення миру надовго закріпить поділ України на дві частини, після чого об'єднати їх буде дуже важко. На першому етапі переговорів Самойловичу вдалося зволікати з ухваленням остаточного рішення. Проте все йшло до його ухвали. 1686 року «вічний мир» був підписаний у Москві.

Умови миру знову не враховували інтересів України. Польща назавжди зрікалася Лівобережжя, а на правому березі віддавала Москві Київ з невеликою округою між Ірпінем і Стугною. Запоріжжя переходило під повний протекторат московського царя. Поляки зобов'язалися поки що не заселяти середньої Київщини над Дніпром з містами Черкаси, Чигирин, Канів, Мошни, Трахтемирів, Ржищів. Був створений союз проти Туреччини й Криму. Московія зобов'язувалася розпочати війну проти Криму, а в разі наступу турецько-кримських військ на чиюсь територію — висилати на до-помогу свої частини.

Самойлович за роки свого тривалого гетьманування дещо розбестився. Йому дедалі більше ставали властивими необмежене користолюбство й властолюбство, пиха, намагання на всіх впливових посадах мати родичів (зокрема, троє його синів були полковниками). В останні роки свого правління він почав триматися щодо Москви незалежно, критикував її політику союзу з Польщею проти Туреччини й Криму. Він не хотів остаточного знищення Кримського ханства, бо тоді Україну звідусіль і оточували б московські володіння.

І все ж, як підданий царя, мусив взяти участь у поході московських військ проти Криму 1687 року, який очолив фаворит царівни Софії красень Василь Голіцин. Похід був страшенно невдалий. Голіцин намагався звалити на Самоиловича відповідальність за невдалий похід і виправдатися перед царівною. За поданням невдоволеної гетьманом, старшини його заарештували й відправили до Москви, а згодом до Сибіру. В липні 1687 року рада в таборі над річкою Коломаком обрала гетьманом Івана Степановича Мазепу, з правлінням якого відкривається нова сторінка української історії.

№61

Одним зі спірних питань, які виникають серед істориків, є значення Гадяцької угоди для українських земель. Гадяцький договір був укладений 16 вересня 1658 року під містом Гадяч з ініціативи гетьмана Івана Виговського між Річчю Посполитою і Гетьманщиною, що передбачала входження останньої до складу Речі Посполитої під назвою «Великого Князівства Руського» як третього рівноправного члена двосторонньої унії Польщі і Литви. В основу примирення України та Польщі було покладено реалізований на Люблінському сеймі 1569 р. принцип федеративного устрою Речі Посполитої. Головні положення Гадяцького договору:

· козацька Україна у вигляді Руського князівства (Київське, Чернігівське, Брацлавське воєводства) входила на правах рівноправного суб’єкта до складу «єдиної та неподільної Речі Посполитої», об’єднану спільним королем, виборним сеймом і зобов’язанням погоджувати воєнні дії проти зовнішнього ворога;

· новостворене Руське князівство позбавлялося права на міжнародні відносини;

· вища влада в козацькій Україні мала належати Національним зборам, а виконавча – по життєво обраному і затвердженому королем гетьману, він же одночасно обіймав би посади київського воєводи та першого сенатору;

· гетьмана призначав король з чотирьох претендентів, яких мали назвати українські стани;

· органи влади мали будуватися за польським зразком, відновлювався суд, судочинство, попередній адміністративно-територіальний устрій;

· реєстр – 60 тис. козаків. (потім – 30 тис.) і 10 тис. найманців;

· поверталися попередні соціально-економічні відносини, права і вольності підтверджувалися лише козакам, зокрема 100 козаків з полку могли отримати шляхетство;

· визнавалася свобода віросповідання, гарантувалися права православної церкви на всій території України;

· давався дозвіл на відкриття двох академій і без обмежень – шкіл і друкарень.

Звичайно, якби Польща реалізувала усі складові унії, то це була б непогана спроба утвердження польсько-литовсько-білорусько-української спільноти, збереження самостійності української держави. Та, на жаль, під час ратифікації угоди Варшавським сеймом 1659 р., з неї були прибрані принципово важливі положення. Так, залишалася чинною уніатська церква, прибиралося право на карбування монети тощо. Але і без того угода викликала вкрай суперечливі настрої в суспільстві. Виговський багатьма сприймався, як зрадник, адже в уявленні народних мас, він повернув полякам те, що відвоював в них дорогою ціною Б. Хмельницький. Польські магнати отримали змогу повернути собі втрачені маєтки, а доля селян та кріпаків залишалася не вирішеною. Це викликало низку повстань, які призвели до громадянської війни українців. Зрозуміло, що тут не обійшлося без втручання Московії, яка всіма силами намагалася знищити самостійність української держави, вносячи розлад серед козаків.

Таким чином, перспектива, безумовно, у гадяцькій угоді існувала, але вона не була реалізована. До того ж, народні маси, налякані можливим поверненням під Польщу, підтримали повстання московської партії проти Виговського. Микола Костомаров з цього приводу констатував: «Так сумно скінчилося гетьманство Виговського, а з ним скінчилося й Велике князівство Руське. Українці показали, що вони не в стані зрозуміти й оцінити цей продукт голів, які стояли вище від рівня цілого народу». Отже, договір, який видавався безумовним успіхом Виговського, незабаром привів гетьмана до остаточної поразки.


3488628814397263.html
3488663910241761.html
    PR.RU™