Забезпечення підозрюваному, обвинуваченому і засудженому права на захист

Забезпечення права на захист - це правове положення, згідно з яким посадові особи, які здійснюють кримінальне провадження, зобов'язані забезпечити підозрюваному, обвинуваченому, засудженому, виправданому (далі - обвинуваченому) сукупність процесуальних прав, завдяки яким вони отримують можливість захитатися передбаченими законом способами від підозри чи обвинувачення.

Право на захист - це гарантована Конституцією та іншими законами можливість обвинуваченого захищатися від обвинувачення як особисто, так і шляхом одержання юридичних (правових) послуг.

У структурі права обвинуваченого на захист виділяється його право на кваліфікований захист, тобто захист, здійснюваний юристами - адвокатами.

У своєму історичному розвитку інститут надання послуг обвинуваченому іншими особами проходить 3 етапи, на яких існували певні види захисту:

1) захист як представництво прав обвинуваченого, підставою для якого були сімейні і родинні стосунки (родовий захист). Цей захист повністю замішав (витісняв) обвинуваченого;

2) захист як певне ремесло, що належить певній групі людей. Останні утворюють особливі цехи, члени яких пропонують свої послуги із захисту всім, хто його потребує

(цеховий захист). На перший план тут виступають не завдання суспільного служіння, а лише вузькі особисті матеріальні Інтереси;

3) захист як мистецтво, що здійснюється представниками вільної професії - адвокатами.

Два перші різновиди захисту є "пережитками минулого" (P.C. Фельдштейн). В Україні участь близьких родичів обвинуваченого, його опікунів або піклувальників (далі - близькі родичі) як захисників у кримінальних справах була передбачена за КПК 1960 року. За КПК 2012 року участь у кримінальному провадженні близьких родичів як захисників не передбачена. Однак прихильники цього підходу виділяють позитивні моменти участі близьких родичів та інших осіб, які не є фахівцями в галузі права, як захисників:

1) мотивація до здійснення захисної діяльності обумовлена родинними стосунками, а не сумою гонорару. Ця обставина спонукає близьких родичів до більш активної діяльності із захисту;

2) повна довіра підзахисного до свого захисника;

3) близький родич може вчасно виявити факти застосування незаконних методів ведення досудового слідства;

4) економія коштів підзахисного, які він міг би витратити за участь захисника- професіонала (адвоката чи іншого фахівця у галузі права).



До числа недоліків їхньої участі в статусі захисників належать такі:

1) ці особи не можуть належно виконати передбачені законом обов'язки захисника щодо надання своєму підзахисному необхідної юридичної допомоги, оскільки не є компетентними у використанні способів захисту. Винятком є нечисленні випадки, коли близький родич є юристом високої кваліфікації;

2) у слідчій і судовій практиці реалізація права захисника мати побачення із підзахисним без обмеження їх кількості та тривалості призводить до перетворення камер ізоляторів тимчасового тримання і СІЗО на кімнати для побачень із затриманими і заарештованими родичами;

3) близький родич не пов'язаний положеннями присяги, яку дає адвокат. А отже, він здійснює захист без клятви про те, що буде суворо додержуватись законодавства, міжнародних актів про права і свободи людини, з високою громадянською відповідальністю виконувати покладені на нього обов'язки, бути завжди справедливим і принциповим, чесним і уважним до людей. Близького родича не можна притягнути до юридичної відповідальності не невиконання чи неналежне виконання обов'язків захисника.

КПК 2012 року не передбачив участь як захисників у кримінальному провадженні інших, крім адвокатів, фахівців у галузі права.

Право підозрюваного (обвинуваченого) на звернення до будь-якого юриста за допомогою для захисту і обстоювання його прав і захисту його на всіх стадіях кримінального судочинства закріплене ст. 1 Основних принципів, що стосуються ролі юристів (ухвалені Восьмим Конгресом ООН з попередження злочинності і поводження з правопорушниками - Гавана, 27 серпня - 7 вересня 1990 р.). Рішенням КС від 16 листопада 2000 р. № 13-рп/2000 у справі про право вільного вибору захисника і ППВС від 24 жовтня 2003 р. № 8 "Про застосування законодавства, яке забезпечує право на захист у кримінальному судочинстві" коло юристів, які могли б бути допущеними до участі у справі як захисники, обмежене тільки тими фахівцями у галузі права, які за спеціальними законами мають право надавати юридичну допомогу населенню.



Ці рішення є справедливими, але тільки для випадків призначення захисників державними органами. До того ж, зважаючи на відповідальність держави за діяльність призначеного нею (найнятого за державні кошти) захисника, у випадках обов'язкової участі захисника або через бідність обвинуваченого держава зобов'язана призначати захисника із числа найбільш кваліфікованих юристів - адвокатів.

Обираючи юриста - захисника своїх прав і укладаючи угоду, підозрюваний (обвинувачений) бере на себе відповідальність за результати його захисної діяльності. Такий підхід повністю узгоджується із процесуальними засадами диспозитивності і змагальності. Держава не може нав'язувати підозрюваному (обвинуваченому) свою волю, аби не бути потім звинуваченою ним в разі неналежної діяльності захисника.

КПК 2012 року, визнавши лише за адвокатами право здійснювати захист у кримінальних справах, залишив відкритим питання щодо виконання Рішення КС від 16 листопада 2000 р. № 13-рп/2000 у справі про право вільного вибору захисника про можливість допуску до участі у кримінальному провадженні інших, крім адвокатів, фахівців у галузі права.

2. Частини 1 та 2 ст. 59, ч. 2 ст. 63, п. 6 ч. 3 ст. 129 Конституції; ст. 20 КПК; ст. 9 Закону від 7 липня 2010 року "Про судоустрій і статус суддів"; ст. 5 Закону від 20 грудня 1990 р. "Про міліцію"; ст.ст. 9, 12 Закону від 30 червня 1993 року "Про попереднє ув'язнення".

Регламентована ця засада і в міжнародних правових документах. Згідно з п. "сі" ч. 3 ст. 14 МПГПП кожен має право "захитати себе особисто або за посередництва обраного ним самим захисника; якщо він не має захисника, бути повідомленим про це право і мати призначеного йому захисника в будь-якому разі, коли інтереси правосуддя того вимагають, безплатно для нього в усякому такому випадку, коли він не має достатньо коштів для оплати цього захисника". Аналогічне положення міститься і у п. "с" ч. 3 ст. 6 ЄКПЛ та у ст. 11 Загальної декларації прав людини.

3. Зміст засади забезпечення права підозрюваного, обвинуваченого на захист виявляється через такі положення:

o підозрюваний, обвинувачений має право:

- надати усні або письмові пояснення з приводу підозри чи обвинувачення;

- збирати і подавати докази;

- брати особисту участь у кримінальному провадженні;

- користуватися правовою допомогою захисника;

- реалізовувати інші процесуальні права, передбачені КПК;

o слідчий, прокурор, слідчий суддя, суд зобов'язані роз'яснити підозрюваному, обвинуваченому його права та забезпечити право на кваліфіковану правову допомогу з боку обраного ним або призначеного захисника;

o у випадках, передбачених КПК та/або законом, що регулює надання безоплатної правової допомоги, підозрюваному, обвинуваченому правова допомога надається безоплатно за рахунок держави;

o участь у кримінальному провадженні захисника підозрюваного, обвинуваченого не звужує процесуальних прав підозрюваного, обвинуваченого;

o забезпечення права знати, в чому він підозрюється чи обвинувачується;

o забезпечення права підозрюваного, обвинуваченого знати підстави застосування запобіжного заходу;

o надання можливості брати активну участь у дослідженні обставин справи під час провадження слідчих (розшукових) дій в досудовому провадженні і в суді;

o забезпечення права заявляти клопотання про витребування і дослідження доказів, що мають значення для справи;

o забезпечення права на ознайомлення з усіма матеріалами кримінального провадження під час досудового розслідування, після його закінчення і заявлення клопотань про доповнення розслідування.

Питанням забезпечення права на захист останнім часом законодавцем приділяється значна увага. Статтю 5 Закону "Про міліцію" останніми роками доповнено положеннями про забезпечення працівниками міліції права затриманих на захист, у тому числі і через Центри з надання безоплатної вторинної правової допомоги при головних управліннях юстиції в АРК, областях, містах Києві та Севастополі, які почали діяти в Україні з 1 січня 2013 року.

Право на захист перебуває під охороною кримінального закону. Порушення права на захист (недопущення чи ненадання своєчасно захисника, а також інше грубе порушення права підозрюваного, обвинуваченого на захист, вчинене слідчим, прокурором або суддею) тягне кримінальну відповідальність, передбачену ст. 374 КК.

4. Винятків немає.


51. Реабілітація особи, незаконно притягнутої до кримінальної відповідальності.

Органи досудового розслідування, органи обвинувачення і суд повинні прагнути, щоб здійснені ними процесуальні дії і ухвалені процесуальні рішення були справедливими і ґрунтувалися на фактичних і правових підставах. Однак не завжди увесь кримінальний процес чи окремі його частини здійснюються у повній відповідності до цього. Особу може бути заарештовано, щодо неї може бути розпочато процес притягнення до кримінальної відповідальності з обмеженням її як майнових (наприклад, право власності), так і особистих благ (життя, здоров'я, ділової репутації тощо), але пізніше звільнено і виправдано, або ухвалено обвинувальний вирок, замість якого вищестоящий суд ухвалює виправдувальний вирок, тощо. Самі по собі звільнення з-під варти чи виправдання не дорівнюють повному відшкодуванню шкоди.

З метою повного відшкодування і компенсації шкоди, поновлення прав особи, щодо якої були здійснені зазначені дії і ухвалені рішення, законодавство держави передбачає інститут реабілітації.

"Реабілітація" (від лат. "відновлення") - термін, що широко використовується в медицині для позначення комплексу медичних заходів, спрямованих на відновлення порушених функцій організму і працездатності хворих та інвалідів.

У юриспруденції під терміном "реабілітація" (відновлення в правах) розуміють:

o рішення про закриття кримінального провадження або ухвалення виправдувального вироку;

o різновид відповідальності держави перед громадянами за діяльність створених нею органів;

o процес (процедуру), що здійснюється відповідними державними органами з приводу відшкодування шкоди;

o стан, коли шкода вже відшкодована (реабілітація "відбулася"); o правовий інститут.

Реабілітацію частіше розглядають в останньому значенні, оскільки саме через норми правового інституту регламентуються і підстави та порядок прийняття реабілітаційного рішення, і відповідальність держави перед громадянами, і процедура відшкодування завданої шкоди, і правовий стан після її відшкодування.

Галузева належність інституту реабілітації остаточно не визначена. В юридичній літературі, переважно в навчальній, відомості про цей інститут або взагалі відсутні, або є незначними за обсягом. Пояснюється таке "неуважне" ставлення до інституту реабілітації, зокрема, й тим, що він, висловлюючись мовою військових, перебуває на "нічийній смузі" - на межі таких галузей права, як цивільне, кримінальне процесуальне, цивільне процесуальне, трудове, житлове. Тому представники відповідних галузей науки і навчальних дисциплін не вважають його "своїм".

Реабілітація - це міжгалузевий правовий інститут, що регламентує процесуальний порядок реалізації відповідальності держави перед особою, метою якого є повне поновлення майнових, трудових, пенсійних, житлових, службових, інших особистих прав обвинуваченого, порушених під час кримінального провадження.

Значення інституту реабілітації визначається рядом чинників, які обумовлюють необхідність його вивчення.

1. Масштабами, в яких він повинен реалізовуватися. Щорічно в Україні суди ухвалюють виправдувальні вироки щодо понад 300 осіб1. Але тільки 1 особа із 20 виправданих звертається за відшкодуванням майнової і моральної шкоди, завданої у зв'язку із кримінальним провадженням.

2. Основною причиною неналежної реалізації норм інституту реабілітації є незнання або недостатнє знання практичними співробітниками органів судової влади і органів правопорядку, які здійснюють досудове розслідування, чинного законодавства і практики його застосування. Серед них поширена думка, що школа, спричинена незаконними діями, повинна у всіх випадках відшкодовуватися із їхньої власної кишені або за рахунок того органу, де вони працюють. І те, й інше має для них небажані наслідки: у першому випадку постраждає сімейний бюджет; у другому - розгнівається керівництво, невдоволене незапланованими витратами. Якщо у співробітників немає таких побоювань, то вони часто просто не знають, що і як потрібно зробити для того, щоб допомогти громадянину, якому їхніми діями завдано шкоди.

3. Для постраждалих від зловживань і помилок суддів та службових осіб правоохоронних органів факт виправдання або закриття кримінального провадження у зв'язку з реабілітуючими обставинами є надзвичайно важливим: їхня репутація

повністю відновлюється, вони знову набувають "статусу" порядних і законослухняних громадян.

Але цього замало: реабілітація повинна також мати наслідком усунення, за можливістю, будь-яких (бажано всіх) негативних наслідків, допущених в результаті помилок чи зловживань під час кримінального провадження. Це потрібно як особам, яких реабілітують, так і суду та органам правопорядку для підтримання їхнього престижу і престижу держави.

22.2. Правові підстави

Правові підстави реабілітації у кримінальному процесі визначаються різноманітними НПА.

Конституцією встановлено, що "держава відповідає перед людиною за свою діяльність" (ст. 3) і що "кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень" (ст. 56), а "у разі скасування вироку суду як неправосудного держава відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням" (ст. 62).

Положення щодо реабілітації містять і міжнародні правові акти. Зокрема, у МПГПП зазначено: "Якщо будь-яка особа остаточним рішенням була засуджена за кримінальний злочин, і якщо винесений їй вирок був згодом скасований або їй було дароване помилування на тій підставі, що якась нова чи нововиявлена обставина незаперечно доводить наявність судової помилки, то ця особа, яка зазнала покарання в результаті такого засудження, одержує компенсацію згідно з законом, якщо не буде доведено, що вказана невідома обставина не була свого часу виявлена виключно або частково з її вини" (ст. 6). Аналогічна норма викладена і у ст. З Протоколу № 7 до ЄКПЛ.

ЄКПЛ проголошує, що кожен, хто є потерпілим від арешту або затримання на порушення положень цієї статті, має захищене позовом право на відшкодування (ч. 5 ст. 5).

КПК передбачає, що шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює досудове розслідування, прокуратури або суду відшкодовується державою за рахунок державного бюджету України у випадках та в порядку, передбачених законом (ст. 130). Частиною 2 ст. 572 КПК передбачене право фізичних і юридичних осіб вимагати відшкодування за рахунок держави шкоди, завданої у перебігу виконання запиту про надання правової допомоги неправомірними діями чи бездіяльністю органів державної влади України, їх посадових чи службових осіб, а також присутніх при виконанні запиту представників запитуючої сторони.

Питання відшкодування та компенсації шкоди регламентуються і цивільним законодавством:

- ст. 1176 "Відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду" ЦК;

-ст. 1167 ЦК:

"1. Моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

2. Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади АРК, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала.

2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт";

Законом, спеціально присвяченим врегулюванню питань відшкодування і компенсації шкоди, є Закон "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду"1. Порядок застосування цього Закону визначається відповідним Положенням, затвердженим спільним наказом МЮ, Генеральної прокуратури України, МФ від 4 березня 1996 року

№6/5, 3, 41.

22.3. Право на відшкодування

22.3.1. Суб'єкти

Право на відшкодування шкоди у сфері кримінального пронесу мають такі особи.

По-перше, громадяни, яким ця шкода завдана незаконними діями органів досудового розслідування, прокурора та суду.

У ч. 3 ст. 13 Закону йдеться про громадян, які перебували "під слідством і судом". Що означає перебувати під слідством і судом Законом не визначено. Період перебування "під слідством і судом" у слідчій і судовій практиці визначається як час між моментами початку фактичного обмеження прав особи або притягнення її до кримінальної відповідальності та ухваленням щодо неї реабілітаційного рішення. Останнє може бути ухвалене під час досудового розслідування, судового провадження, виконання судового рішення, а також після його виконання.

Якщо кримінальне провадження закрите на підставі закону про амністію або акта про помилування, право на відшкодування шкоди не виникає (ч. 3 ст. 1176 ЦК).

Фізична особа, яка у перебігу досудового розслідування або судового розгляду шляхом самообмови перешкоджала з'ясуванню істини і цим сприяла незаконному засудженню, незаконному притягненню до кримінальної відповідальності, незаконному застосуванню як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконному затриманню, не має права на відшкодування шкоди (ч. 4 ст. 1176 ЦК).

По-друге, у разі смерті громадян, яким повинна була бути відшкодована шкода, право на її відшкодування переходить до їх спадкоємців.

22.3.2. Юридич ні факти з настанням яких виникає право

Юридичними фактами, з настанням яких виникає право на відшкодування шкоди в українському кримінальному процесі є:

1) ухвалення виправдувального вироку суду;

2) встановлення в обвинувальному вироку суду чи іншому рішенні суду (крім ухвали суду про призначення нового розгляду) факту незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують чи порушують права та свободи громадян;

3) закриття кримінального провадження за відсутністю події кримінального правопорушення, відсутністю у діянні складу кримінального правопорушення або у зв'язку з невстановленням достатніх доказів для доведення винуватості особи у суді і вичерпанням можливостей їх отримати.

Отже, право на відшкодування виникає з моменту набуття чинності реабілітаційними рішеннями суду або органів кримінального переслідування, незалежно від вини службових осіб цих органів. Для виникнення зазначеного права не має значення те, чиї дії (заявника про злочин, свідків, експертів, слідчих, прокурорів, суду тощо) стали підставою кримінального переслідування реабілітованої особи і ухвалення щодо неї обвинувального вироку суду. Держава покладає відповідальність за це лише на органи кримінального переслідування та суду і гарантує повне відшкодування та компенсацію шкоди шляхом виплат відповідних сум за рахунок державного бюджету.

Ухвалення реабілітаційного рішення (наприклад, виправдувального вироку) не має наслідком автоматичне поновлення у всіх порушених правах і відшкодування (компенсацію) шкоди. Це відбувається у позовному порядку. Важливим аспектом

реалізації права на відшкодування і компенсацію шкоди є роз'яснення відповідними державними органами особі порядку його реалізації.

22.4. Недопустимість відмови на підставі підозр

Для реалізації права на відшкодування (компенсацію) шкоди, завданої незаконними діями органів досудового розслідування (поліції), прокуратури, суду, достатнім є набрання законної сили рішенням сулу, яким особу визнано невинуватою у вчиненні злочину (виправдувальний вирок, вердикт), або органів обвинувальної влади про закриття кримінального провадження за результатами досудового розслідування (наприклад, постанова прокурора про закриття кримінального провадження у зв'язку із невстановленням достатніх доказів для доведення винуватості особи у суді і вичерпанням можливостей їх отримати). І в першому і в другому випадку під час ухвалення остаточного рішення щодо особи можуть існувати (а в другому - існують завжди) сумніви щодо невинуватості особи. Однак сумніви тлумачаться на користь виправданого або особи, щодо якої кримінальне провадження закрите. Тому державний орган, який вирішує питання про відшкодування (компенсацію) шкоди, повинен враховувати положення засади презумпції невинуватості.

ЄСПЛ у справі "Sekanina v. Austria" визнав порушення презумпції невинуватості австрійськими судами за таких обставин. Суд присяжних виправдав обвинуваченого, але суд, до якого звернувся виправданий, відмовив у відшкодуванні шкоди. Рішення про відмову було обґрунтовано тим, що колегія присяжних вважала, що наявних підозр недостатньо для того, щоб винести вердикт про винуватість, проте не було жодного сумніву в тому, що розвіяти підозри при цьому не вдалося. До того ж суд, який розглядав питання про відшкодування, вбачав підтвердження серйозності підозр щодо виправданого, оскільки він давав санкцію на тримання цієї особи під вартою. ЄСПЛ дійшов висновку, що попри наявність остаточного рішення, яким особу виправдано, суд, який повинен ухвалити рішення за позовом про відшкодування, здійснював власну оцінку винуватості на підставі матеріалів провадження суду присяжних. Висловлювати підозри щодо невинуватості обвинуваченого допустимо доти, доки кримінальне провадження не завершилося ухваленням рішення по суті висунутих обвинувачень. Однак посилатися на такі підозри після того, як виправдувальний вирок набере остаточної сили, не є допустимим. Отже, міркування суду є несумісними з презумпцією невинуватості.

У іншій справі ("МіпеІІі v. Switzerland') особа скаржилася до ЄСПЛ на те, що встановлення суми судових витрат і компенсації у справі, яка вже не могла розглядатись у суді через строк давності, порушило презумпцію невинуватості. ЄСПЛ погодився з цим і ухвалив, що без доведення попередньої вини обвинуваченого за законом і, зокрема, без надання обвинуваченому можливості скористатися правом на захист, судове рішення щодо нього породжує відчуття, що обвинувачуваний є справді винуватим.

Особу, яка заявляє вимогу про відшкодування, не можна зобов'язувати доводити свою невинуватість у випадках, коли рішення про закриття кримінального провадження щодо неї ухвалене у зв'язку з недоведенням винуватості у вчиненні злочину. ЄСПЛ визнавав порушення презумпції невинуватості, сформульованого у ч. 2 ст. 6 ЄКПЛ, навіть у тих випадках, коли національним процесуальним законодавством встановлювався обов'язок особи, щодо якої провадження закрито, заявляючи вимогу про відшкодування, доводити свою невинуватість. Так, в рішенні у справі "Capeau v. Belgium" ЄСПЛ зазначив, що хоча за нормами бельгійського права постанова про закриття провадження припускає відновлення її у разі появи нових доказів або нових обставин, у межах провадження про відшкодування, розпочатого після ухвалення остаточного рішення про закриття провадження, не можна так просто перекладати тягар доказування. Вимога, щоб особа довела свою невинуватість, будучи свідченням того, що суд її вважає винуватою, не є обгрунтованою і виявляє ознаки порушення презумпції невинуватості.

22.5. Недопустимість відмови без слухання або наведення мотивів

Відмова у задоволенні вимоги про відшкодування шкоди має бути належним чином мотивована. Рішення про відмову має базуватися на об'єктивній інформації, а не на довільно встановлених обставинах кримінального провадження, на чому наголошує ЄСПЛ. У рішенні "Fedotov v. Russia" встановлено порушення ч. 5 ст. 5 ЄКПЛ, яка гарантує кожному, хто є потерпілим від арешту чи затримання, забезпечене правовою санкцією право на відшкодування. Порушення, на думку ЄСПЛ, полягало у тому, що суд, до якого особа звернулася з позовом про відшкодування шкоди, довільно встановивши обставини провадження, констатував у своєму рішенні, що її "фактично під варту не брали", всупереч численним доказам протилежного.

Вирішуючи позови про відшкодування шкоди, суди повинні зважати на те, що у певних випадках є доцільним заслухати потерпілого. Це необхідно для здійснення правосуддя і демонстрації суспільству того, що держава несе відповідальність за свої дії і рішення. Заслуховування потерпілого сприяє визначенню належного рівня відшкодування. Особливо у випадках, коли йдеться про моральну шкоду, що має особистий характер і яку встановити лише за матеріалами кримінального провадження неможливо. Заслуховування потерпілого і визначення адекватного розміру відшкодування важить більше, ніж міркування швидкості судового розгляду.

22.6. Різновиди відшкодування шкоди

Шкода, завдана незаконним засудженням, арештом та іншими діями і рішеннями державних органів, має бути відшкодована державою у повному обсязі.

Різновидами відшкодування державою шкоди особі є такі.

1. Повернення заробітку та інших грошових доходів, які громадянин втратив внаслідок незаконних дій; майна (в тому числі грошей, грошових вкладів і відсотків за ними, цінних паперів та відсотків за ними, частки у статутному капіталі господарського товариства, учасником якого був громадянин, та прибутку, який він не отримав відповідно до цієї частки, інших цінностей), конфіскованого або зверненого в доход держави судом, вилученого органом досудового розслідування; а також майна, на яке накладено арешт; штрафів, стягнутих на виконання вироку суду, процесуальних витрат та інших витрат, сплачених громадянином; сум, сплачених громадянином у зв'язку з наданням йому юридичної допомоги.

2. Компенсація моральної шкоди здійснюється у зв'язку не з усіма, а лише з окремими діями і рішеннями, внаслідок яких її було завдано. Моральна шкода компенсується у разі, коли незаконні дії органів, що здійснюють досудове розслідування, прокуратури і суду, завдали моральної втрати громадянинові, призвели до порушення його нормальних життєвих зв'язків, вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Компенсацію моральної шкоди особі здійснюють виходячи із певного мінімуму за кожен місяць перебування під слідством і судом. В Україні такий мінімум становить один мінімальний розмір заробітної плати.

3. Поновлення порушених прав.

1) трудових:

- поновлення на колишній роботі (посаді), а в разі неможливості цього (наприклад, внаслідок ліквідації підприємства, скорочення посади) - надання державною службою зайнятості іншої підходящої роботи;

- визнання недійсним запису про звільнення з роботи (посади), зробленого у трудовій книжці;

- зарахування терміну перебування під вартою, терміну відбуття покарання, а також часу, протягом якого громадянин не працював у зв'язку з незаконним відстороненням від роботи (посади), до загального трудового стажу та до стажу роботи за спеціальністю, стажу державної служби, безперервного стажу;

- врахування при наданні працівником різних пільг і переваг, в тому числі при призначенні пенсій і допомоги по державному соціальному страхуванню, трудового стажу, обчисленого із зарахуванням періодів перебування під вартою, відсторонення від роботи тощо;

2) пенсійних - прирівнювання до роботи, яка передувала незаконному засудженню чи незаконному притягненню до кримінальної відповідальності, або яку громадянин має після звільнення від кримінальної відповідальності чи після відбуття покарання, періодів перебування під вартою, відбуття покарання, відсторонення від посади при призначенні пенсії за віком на пільгових умовах (на вибір громадянина);

3) житлових - повернення громадянинові, який втратив право користуватися житловим приміщенням внаслідок незаконного засудження, житлового приміщення, яке він займав раніше, а якщо воно не збереглося в натурі, то надання позачергово в тому ж населеному пункті рівноцінного впорядкованого житлового приміщення з

урахуванням складу сім'ї та діючих норм житлової площі (це роблять місцеві органи державної влади і органи самоврядування);

4) інших особистих прав:

- поновлення військових або інших звань, а також повернення державних нагород;

- письмове повідомлення (у місячний строк) слідчим, прокурором або судом про своє рішення (виправдувальний вирок, закриття кримінального провадження за відсутністю події кримінального правопорушення, відсутністю у діянні складу кримінального правопорушення або невстановленням достатніх доказів для доведення винуватості особи у суді і вичерпанням можливостей їх отримати) трудового колективу, в якому працює особа, або за її місцем проживання;

- повідомлення протягом одного місяця в ЗМІ (на вимогу громадянина, а в разі його смерті - родичів чи органу досудового розслідування, прокуратури чи суду) про рішення, що реабілітує громадянина, якщо відомості про засудження або притягнення громадянина до кримінальної відповідальності, застосування до нього як запобіжного заходу взяття під варту були поширені раніше.

22.7. Порядок відшкодування шкоди

Реабілітація здійснюється в певному порядку після прийняття реабілітаційного рішення. Орган, що його прийняв, зобов'язаний роз'яснити громадянинові порядок поновлення порушених прав і відшкодування шкоди, направивши йому повідомлення або склавши про це протокол.

Питання про відшкодування шкоди, яку можна визначити в грошовому еквіваленті, вирішується в такому порядку:

1. Протягом 6 місяців після направлення громадянинові повідомлення, він для визначення розміру завданої шкоди (пункти 1, 3, 4 ст. З Закону "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органу дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду") може звернутися:

- при закритті кримінального провадження - до відповідного органу дізнання чи досудового слідства;

- при постановленні виправдувального вироку або закритті кримінального провадження судом першої інстанції чи в апеляційному або касаційному порядку - до суду, який розглядав справу в першій інстанції.

Пропущений з поважних причин термін звернення поновлюється органом, до якого звернувся громадянин (реабілітант).

2. У місячний термін з дня звернення громадянина один із органів, який здійснював слідчі дії або розглядав справу, витребує від відповідних державних і громадських організацій всі необхідні документи, що мають значення для встановлення розміру завданої шкоди, і виносить постанову (суд - ухвалу) про відшкодування шкоди, завданої громадянину незаконними діями, в якій зазначається:

- найменування органу (дані посадової особи);

- дата винесення постанови, в якій викладене реабілітаційне рішення;

- дата незаконного засудження громадянина або прийняття інших незаконних рішень чи незаконного провадження процесуальних дій;

- зміст вимог громадянина (стягнення заробітку, виплачених штрафів, судових витрат тощо)1;

- докладний розрахунок втраченого заробітку (доходу) з посиланням на документи, на підставі яких проведений розрахунок;

- розмір штрафів, судових витрат та інших сум, що виплачені у зв'язку з незаконними діями чи рішеннями;

- розмір сум, що виплачені (стягнуті за виконавчим листом) на користь установи (адвоката), яка надала юридичну допомогу;

- загальна сума, що підлягає виплаті громадянину, і порядок її виплати;

- порядок і термін оскарження постанови (ухвали). У разі незгоди з винесеною постановою (ухвалою) про відшкодування шкоди громадянин відповідно до положень цивільного процесуального законодавства може оскаржити постанову до суду, а ухвалу суду - до суду вищої інстанції в апеляційному порядку. Суд розглядає скаргу громадянина в порядку, встановленому для розгляду скарг на неправомірні дії органів державного управління і службових осіб, що ущемляють права громадян. Оскарження до суду не позбавляє громадянина права звернутись із скаргою до відповідного прокурора.

3. Не пізніше 3 діб після винесення постанови (ухвали) про розмір шкоди засвідчена гербовою печаткою її копія надсилається громадянинові (його спадкоємцям) і подається останніми до відповідного територіального органу ДКС (до 2010 року - Державне казначейство України) за місцем проживання для одержання чека.

4. Територіальний орган ДКС, до якого звернувся громадянин, діє на підставі Порядку виконання ДКС рішень суду щодо відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури, а також судів. Цей Порядок щорічно, починаючи з 2005 року, затверджує ДКС з урахуванням коштів державного бюджету України. Порядок встановлює правила безспірного списання коштів з рахунку, який відкривається в Управлінні обслуговування кошторисів бюджетних установ та інших клієнтів ДКС на ім'я ДКС.

Повернення майна здійснюється в натурі тими установами чи органами, у яких воно знаходиться, у місячний термін з дня звернення громадянина або його спадкоємців, якщо це звернення відбулося протягом 6 місяців після направлення їм повідомлення. Пересилання і доставлення майна провадиться за рахунок цих установ (органів).

У разі, коли повернення майна в натурі неможливе, за рахунок підприємств, установ, організацій, яким воно було передане безоплатно, відшкодовується його вартість.

Якщо вимога про повернення майна або відшкодування його вартості у безспірному порядку не задоволена, або громадянин не згодний з прийнятим рішенням (постановою чи ухвалою), він має право звернутися до суду в порядку позовного провадження.

Повернення житла здійснюється місцевими органами влади і самоврядування протягом 1 місяця з дня звернення. Вони повертають громадянинові раніше займане ним жиле приміщення, а в разі неможливості повернення надають йому поза чергою протягом 6 місяців з дня звернення в тому самому населеному пункті рівноцінне впорядковане жиле приміщення.

Військові та інші звання, ордени і медалі. Суд, який скасував вирок із закриттям кримінального провадження, не пізніше 3 діб після винесення ухвали направляє подання до органу, який розглядав клопотання про позбавлення громадянина військових або інших звань, а також орденів і медалей, про поновлення цих звань і повернення орденів і медалей.


3484396815044113.html
3484457635513623.html
    PR.RU™